25 Лютого 2026
Війна змінила життя: історія Станіслава Буткова
Станіслав Бутков, 23 роки, родом із Луганської області – регіону, який одним із перших відчув на собі подих війни. Його юність припала на часи, коли поняття «безпека» і «державний кордон» перестали бути абстрактними словами з підручників і стали реальністю, що визначає долі людей. Саме тоді сформувалося його усвідомлене рішення – не залишатися осторонь, а стати частиною тих, хто стоїть на захисті країни.
Станіслав присвятив своє життя службі державі. У 2019 році він вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького – військового закладу, де формують характер, гартують витримку, навчають дисципліні та відповідальності за кожне прийняте рішення.
Для Станіслава це був не просто вибір професії – це був свідомий шлях служіння, внутрішній обов’язок перед країною та людьми, серед яких він виріс. Це був шанс бути корисним своїй державі не на словах, а в конкретних діях.
[metaslider id="24745"]
У 2022 році Станіслав був курсантом четвертого курсу. Повномасштабне вторгнення змінило звичний перебіг навчання. Через воєнний стан випуск відбувся достроково – країна потребувала підготовлених офіцерів негайно.
Так учорашні курсанти швидше, ніж планували, перейшли від теорії до практики. Замість урочистостей – бойові завдання, замість спокійного завершення навчання – служба в умовах війни. Це був перехід без паузи, без «потім» – одразу в реальність, де відповідальність вимірюється не оцінками, а безпекою людей і держави.
Службу Станіслав ніс у складі Луганського прикордонного загону. Основним районом виконання завдань був напрямок Білогорівки – так звані «Серебрянські ліси», одна з найгарячіших ділянок фронту.
[metaslider id="24752"]
«Кожен крок на фронті був небезпечним і відповідальним. Моє завдання того дня – провести побратимів на нові позиції. Я розумів: від моїх рішень залежить їхня безпека. На війні не буває другорядних рішень – кожен рух має вагу», – згадує він.
Саме під час виконання цього завдання і сталося непередбачуване. Квітневого ранку спрацювала протипіхотна міна, замаскована під зрубленим деревом. Вибух застав зненацька. Станіслав отримав серйозне поранення.
У такі моменти все змінюється за секунди: той, хто веде, сам потребує порятунку. На щастя, неподалік перебували бійці Азову, які разом із побратимами оперативно евакуювали його та надали першу допомогу.
«Біль, страх… і одночасно руки побратимів, що тримали мене. Це було неймовірне відчуття підтримки. Саме тоді зрозумів, що справжня сила – у команді», – говорить він.
Наступні місяці стали для нього окремим фронтом – тихим, але не менш виснажливим.
Реабілітація вимагала щоденної роботи над собою: через біль, через розчарування, через страх невідомості. Потрібно було заново вчитися довіряти власному тілу, приймати зміни й не дозволяти відчаю взяти гору.
Були дні, коли навіть невеликий прогрес здавався перемогою, і були моменти, коли здавалося, що шлях занадто довгий. Але підтримка рідних, побратимів і лікарів допомогла втриматися. Саме тоді Станіслав усвідомив: сила – не лише в тому, щоб стояти на передовій, а й у здатності піднятися після удару, прийняти нову реальність і знайти в ній своє продовження служби.
Військова служба залишалася частиною ідентичності, але формат цієї служби мав змінитися. Станіслав поступово вчився жити в іншому темпі – без щоденного фронтового напруження, проте з тим самим внутрішнім відчуттям обов’язку. Він багато думав про те, де його досвід, дисципліна та відповідальність можуть бути справді корисними. Важливо було не просто знайти роботу, а знайти місце, де служіння державі матиме продовження – вже в мирному середовищі, серед людей, яким потрібна підтримка, розуміння та чіткість у рішеннях. Саме в цей період визрівало розуміння: фронт може змінитися, але принцип служити – залишається.
[metaslider id="24766"]
Саме тоді у ветеранському просторі він дізнався про можливість працювати у сервісному центрі МВС. Про цю вакансію йому розповіли під час спілкування з представниками, які підтримують військових після поранень.
Спершу це здавалося зовсім іншим світом – без зброї, без окопів, без постійної загрози. Але водночас він побачив у цій роботі знайомий сенс: відповідальність, порядок, підтримка людей у важливі для них моменти.
«Спочатку це здавалося непросто, – ділиться він. Але я зрозумів: допомагати людям, робити процеси зрозумілими й прозорими – це теж служба».
Сьогодні Станіслав працює адміністратором в Хмельницькому сервісному центрі МВС, організовує роботу, підтримує колег і відвідувачів.
«Кожна людина, яка приходить за послугою, важлива. Тут, як і на фронті, потрібні увага та відповідальність. Я відчуваю, що моя служба державі триває, але у мирному житті», – додає він.
Колеги бачать у ньому приклад: «Він приносить із собою дисципліну, відповідальність і досвід, який важко переоцінити. Це людина, яка пройшла фронт і тепер допомагає суспільству у мирному житті», – кажуть вони.
Історія Станіслава Буткова – про силу духу, про людей, які підтримують одне одного, і про те, що служба державі триває, навіть коли фронт уже не перед очима.
Ми стали іншими й прийняли свої зміни. Це про дорослість і усвідомлення.
[metaslider id="24773"]
Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство.
#інші_ми